Читать онлайн книгу "Отроки княжича Юрія"

Отроки княжича Юрiя
Петро Михайлович Лущик


Минуло сорок рокiв пiсля навали орд хана Батия на Русь. Виросло нове поколiння людей, котрi не знали життя без монголiв. Здаеться, у Галицькому князiвствi усi змирилися iз залежнiстю вiд правителя причорноморських земель Ногая.

Князь Лев Данилович так i не наважився називати себе королем. Вiн змушений щоразу вiдгукуватися на заклики Ногая брати участь у його численних походах на Польщу, Литву, Угорщину. Але водночас князь обережно, щоб не викликати пiдозри у хана, продовжуе вiдбудовувати мiста i приеднувати новi землi. У цьому йому допомагае син Юрiй i один з його фаворитiв воевода Глiб.

І саме тодi минуле знову нагадало про себе…





Петро Михайлович Лущик

Отроки княжича Юрiя





I


Здавалося, ще вчора непереможна армiя, котру боялися на обидвох берегах Сяну i з котрою не хотiли зв’язуватися навiть зарозумiлi тевтонцi, з ганьбою вiдступала, зазнавши нищiвноi поразки вiд вiйська сандомирського воеводи (навiть не короля!), яке у декiлька разiв поступалося чисельнiстю. Усi вцiлiлi у цьому побоiщi – i князi, i простi ратники – нiяк не могли собi пояснити, яким чином могла програти майже шеститисячна армiя, зiбрана з усiх руських земель i до того ж пiдсилена монгольською кiннотою, «люб’язно» наданою у допомогу беклярбеком Ногаем, заледве тисячному вiйську короля Лешека Чорного. Богом забута Гозлиця?,[1 - Село поблизу Сандомиру (Польща).] де якраз на Іоанна Предтечi?[2 - 23 лютого 1280 року.] у герцi зiткнулися неприятелi, стала для русичiв воiстину фатальною. І найболючiшою була навiть не сама поразка – вiйна складаеться не з одних лише звитяг, поразки також загартовують. Найбiльше непокоiло те, що розбити вiйсько воеводи Варша можна було дуже легко, але неузгодженiсть князiв все ж призвела до трагедii. Князь волинський Володимир Василькович наказав своiм воiнам атакувати мiсто Осек, звiдки волиняни повернулися з багатою здобиччю i природно не встигли на початок бою; луцькому князю Мстиславу Даниловичу до останнього здавалося, що оточений ним Сандомир ось-ось попросить про почесну капiтуляцiю. А монголи, наданi Ногаем у допомогу, замiсть цього зайнялися тим, до чого бiльше звикли: грабунком. В результатi князь Лев програв битву. Багату здобич Володимира довелося залишити, тiкаючи вiд полякiв, котрi ось уже другий день нападають на здеморалiзоване руське вiйсько. Ногайцi ж i тут не зрадили собi – вони продовжували грабувати, рухаючись попереду основного вiйська.

Ганебна поразка остаточно розсварила братiв. Навiть тепер, коли русичi поверталися додому, увесь час вiдчуваючи дошкульнi удари полякiв. Ще недавно едине вiйсько розсипалося на три нерiвнi частини: монголи, дружинники Володимира i Мстислава та залишки дружини Лева. Саме ця роздробленiсть i дозволяла полякам майже безкарно нападати на русичiв. Зараз же Лев Данилович iхав десь попереду i не хотiв нiкого з братiв бачити, а Володимир з Мстиславом посерединi розтягнутоi колони на чолi своiх воiнiв також не спiшили нав’язуватися розгнiваному старшому братовi.

У той час, коли князь Лев Данилович на самотi переживав свою поразку та роздумував про ii причини, волинський i луцький князi трималися разом. Але i вони не оминули теми минулих подiй. Майже ровесники, останнiм часом вони зблизилися, одночасно вiддаляючись вiд князя Лева. Цьому сприяла та обставина, що резиденцii Мстислава i Володимира роздiляла менше нiж сотня верст, у той час як до столицi Лева шлях був удвiчi бiльшим. Той факт, що обидва князi були категорично проти цiеi польськоi авантюри i лише наказ Лева, пiдсилений грамотою Ногая, змусив Володимира i Мстислава прийти на допомогу старшому братовi, зблизив iх.

– І що ти про все це думаеш? – запитав Володимир, теплiше загортаючись у плащ.

– Чесно? – поцiкавився Мстислав.

Йому також було холодно вiд пронизливого зимового вiтру i незатишно вiд усвiдомлення упущеноi перемоги.

– Інакше краще промовчати.

– Якщо чесно, то у тому, що сталося, виннi ми всi.

Володимир Василькович дивно всiм тiлом повернувся до Мстислава, вiд чого його кiнь не зрозумiв намiрiв господаря i в нерiшучостi зупинився. Володимир лише злегка пiдiгнав коня i нагнав Мстислава.

– Дивно менi це чути вiд тебе, – признався вiн. – Як на мене, то в усьому винна Констанцiя.

– А це чому? – здивувався Мстислав. – Я, звичайно, нiколи не палав любов’ю до невiстки, але, можливо, я чогось не знаю.

– Чому не знаеш? Дочка короля не могла змиритися з думкою, що не е королевою. Адже Ногай так i не удостоiв твого брата титулу короля. От княгинi забаглося стати польською королевою. А тут i нагода трапилася.

– Ти про смерть Болеслава Стидливого?

– Саме про Стидливого. – Володимир сплюнув. – Не забивав би голову всiлякими дурницями i понароджував би побiльше синiв, не виникла б ця ситуацiя.

– Що тепер? – запитав Мстислав, чудово розумiючи, що оце «що тепер» не залежить нi вiд Володимира, нi вiд нього самого; лише Лев вирiшуе, що з ними всiма буде потiм.

– Лешек не пробачить нам нашого походу. Боюся, що все найгiрше попереду.

– Вмiеш ти заспокоiти!

– Та я навiть i не намагався, – зiзнався Володимир. – Знаю лише одне: неприемностi для нас тiльки починаються.

Попри усi своi дii Мстислав Данилович завжди пiдтримував брата Лева. Навiть тепер, коли повертався з невдалого походу на полякiв, вiд участi у якому як мiг вiдмовлявся iз самого початку, вiн щиро жалував за тим, що саме Лев втратив найбiльше: i дружини вiн поклав найбiльше, i поляки не дадуть йому спокою, i в очах заздрiсних сусiдiв престиж правителя похитнувся.

– Пора б табором стати! – сказав Мстислав, змiнюючи тему. – Дружина стомилася.

– А це ти своему братовi скажи! – вiдказав Володимир. – Вiн, судячи з темпу, хоче вiдпочити саме у Львовi.

– А ось цього разу ти, певно, помилився, – майже весело сказав Мстислав.

– Чому?

– Я бачу Глiба. Вiн, здаеться, спiшить повiдомити нам волю князя Галицького.

Володимир привстав на стременах. Дiйсно, вiд голови колони до них наближався вершник, у якому вiн упiзнав соцького дружини княжича Юрiя. За час походу Володимир Василькович встиг проникнутися повагою до цього юнака, адже навiть у битвi, що закiнчилася так неславно для русичiв, сотня Глiба трималася стiйко i зазнала найменших втрат, у той час, коли iншу дружину поляки нищили, як хотiли.

Глiб зупинив коня, з повагою злегка вклонився.

– Великий князь вирiшив дати дружинi вiдпочити, – повiдомив вiн. – А князiв луцького i волинського запрошуе до себе.

Але спочатку князi прослiдкували за розмiщенням свого вiйська, перевiрили дозор. Звичайно, краще було б заховатися вiд зимового вiтру десь у лiсi, а не посеред заснiженого поля, але доводилося рахуватися з небезпекою нападу численних польських загонiв, котрi верховний князь Лешек вислав навздогiн вiдступаючим русичам. Лише пiсля цього князi попрямували до намету Лева Даниловича.

А князь перемиський, галицький, белзький, верховний правитель Галицько-Волинського князiвства, хоч i запросив до себе братiв, та насправдi не бажав нiкого бачити. Останнi подii змусили Лева докорiнно змiнити свое стале вiдношення до оточуючих. Зовсiм недавно вiн розмiняв шостий десяток i останне десятирiччя безперервно воював: то разом з Болеславом виступив проти вацлавського князя Генрiха, то за допомогою Ногая наголову розбив вiйсько литовського князя Тройдена як помсту за взяття останнiм Дорогочина, то прийняв участь у великiй битвi об’еднаного угорсько-нiмецького вiйська проти Богемii, де був остаточно розрубаний австрiйський вузол, «зав’язаний» ще братом Романом i Пшемислом Оттокаром. Роман Данилович помер ще двадцять рокiв тому, горезвiсного Пшемисла вбили на цьому Моравському полi. Тодi вперше самостiйно у вiйнi брав участь його син Юрiй. За щасливим збiгом хоч Пшемисл i зазнав поразки, а руськi були розбитi, княжич Юрiй вцiлiв. Вiдтодi угорський король, малолiтнiй Ласло Половець?,[3 - Ласло IV Кун, або Владислав IV Половець (1262-10 липня 1290) – король Угорщини. Онук короля Бели IV.] став особистим ворогом Лева, тим бiльше, що його землi у Карпатах з повним правом мiг вважати своiми i князь галицький.

Усi цi роки Леву доводилося самостiйно приймати рiшення – i популярнi, i не дуже, бувало не завдаючи собi клопоту радитися з братами. Коли вiн був лише одним з князiв, цiеi проблеми не iснувало – все вирiшувалося на снемi, який вряди-годи скликав хтось з князiв. Коли ж вiн став верховним князем, питати думки iнших не став, та й часу на з’ясування iнодi просто не залишалося. Якщо ж Мстислав, а особливо Володимир все ж вiдмовлялися пiдтримувати його починання, на допомогу приходив беклярбек Ногай, вiдмовити якому не посмiв нiхто. Правда, Ногай спiшив на допомогу лише тодi, коли це самому йому було вигiдно, як от з походом на Польщу. Невiдомо як вiдреагуе сумнiвний претендент на монгольський трон на рiшення Лева воювати з Ласло.

Лев Данилович кинув погляд на лист, недавно отриманий вiд наджупана?[4 - Землi на Закарпаттi дiлилися на жупи, на чолi яких князi ставили своiх людей – наджупанiв.] Берега, у якому той повiдомляе, що папський легат Фiлiп, що прибув з Риму iз сподiванням остаточно перетворити угорських половцiв у правдивих християн, так завзято узявся за роботу, що все закiнчилося накладення iнтердикту?[5 - У римо-католицькiй церквi тимчасова заборона усiх церковних дiянь.] на короля i все Угорське королiвство. Правда, зовсiм скоро заборону було знято, але Ласло натяк зрозумiв. І не один тiльки Ласло. Барони змусили короля – наполовину половця, видати укази проти половцiв, тим самим позбавивши його основноi опори. Із ще недавно великоi держави у вiсiмнадцятирiчного короля залишився один лише титул.

Лев прочитав потрiбний рядок: «Ласло, з ласки Божоi король Угорщини, Далмацii, Хорватii, Богемii, Сербii, Галичини, Володимирii, Половцiв, Болгарii». У цьому титулi найбiльше галицького князя обурювали три пункти: те, що цей малолiтка невiдомо з якого дива приеднав до своiх володiнь галицьку й волинську землi. А iнше, чого не мiг пробачити Ласло Лев, був сам королiвський титул. І це при тому, що сам Лев, син короля Данила, так i не посмiв назвати себе королем. Вiн не знав, як вiдреагуе на це хан.

Галицький князь зауважив, що вiдхиляються поли намету. Вiн сидiв за легким похiдним столом. На столi – звична у походах нехитра вечеря. Готовi до чергового розносу князi спершу навiть остовпiли вiд такого. А Лев, неначе бажаючи посилити ефект, жестом запросив до столу.

– Як твiй син, брате? – запитав Лев Мстислава.

– Поки що без змiн, – вiдповiв той.

Дванадцятирiчний син Мстислава Данило напросився у цей свiй перший похiд, i батько не став йому заперечувати, пригадавши, що i його самого почали брати на вiйну у такому ж вiцi. Взяти участь у битвi малому Даниловi не довелося, зате при переправi через замерзлий Сян лiд пiд конем княжича проломився. Пробовтатися у холоднiй водi хлопцю довго не довелося, його одразу ж витягли, вiдiгрiли, але ось уже третiй день тiло Данила горiло.

– Дасть Бог, видужае! – заспокоiв Лев.

Вiн помовчав, зiбравши в долоню посивiлу бороду. Брати чемно чекали.

– Гадаю, нам пора порозумiтися, – врештi озвався вiн.

– Давно пора, – вихопилося у Володимира.

Мстислав лише кивнув головою. А Лев почав:

– Я знаю ваше ставлення до цього походу. І ви, звичайно, звинувачуете мене у тому, що менi з доброго дива забаглося встряти у польськi справи. Там менi нiчого робити, от i поплатився. Так ви думаете, – повторив князь.

– А хiба нi? – запитав Володимир.

Замiсть вiдповiдi Лев дiстав з легенькоi скриньки якийсь пергамент.

– Це лист кракiвського стольника Мартина Бохенського. Його я отримав ще на початку студня?.[6 - Грудень.] У ньому стольник повiдомляе менi, що…

Лев Данилович розгорнув лист, швидко знайшов потрiбне мiсце i зачитав:

– Доношу тобi, ласкавий i мудрий княже, що король Польщi i князь Сандомира Болеслав помер, i, як знаеш, не залишив пiсля себе синiв. Треба тобi якнайскорiше здобути кракiвський престол, що тобi його покiйний князь Болеслав обiцяв. Нас, твоiх прихильникiв, тут бiльше, i ми всi будемо намагатися з’еднати тобi кракiвських панiв. Поспiшися, ласкавий княже, бо поспiх тут рiшае.

Лев поклав листа назад у скриньку.

– За все свое сiмейне життя Болеслав так i не спромiгся вмовити жону Кiнегурду лягти з ним у лiжко, – продовжив Лев. – Тому i пообiцяв менi, своему свояковi, корону. Ви гадаете, менi потрiбна Польща? Нi менi, нi нашому батьковi, нi вам вона не потрiбна. Але всiм нам на заходi наших земель потрiбен спокiй. Якби на кракiвський престол сiв син нашоi сестри Предслави, проблеми вирiшилися б самi собою. Не всi, звичайно, але деякi з них точно. Ось навiщо потрiбен цей похiд!

– А тепер що? – запитав Володимир Василькович.

Про щось подiбне вiн здогадувався, але промовчав, дозволивши Левовi самому пiдтвердити своi здогадки.

– Жаль, але ми програли. І битву, i спробу. Лешек Чорний, котрому, як я дiзнався, також було обiцяно трон, виявився достойним Болеслава Стидливого. Тiльки якщо той просто не затягнув свою Кiнегурду у лiжко, то Лешек взагалi нi на що не спроможний. Жаби i змii, як вiдомо, у цьому йому не допомогли. Вiдповiдно, вiн озлоблений на всiх, – сказав Лев. – На нас також. Вiн спробуе помститися. Тому нам потрiбно бути готовими вiдбити майбутнi напади. Не думаю, що доведеться довго чекати. Нечисленнi загони мiсцевих воевод вже пробували непокоiти нас. Далi буде бiльше. Тому, брати моi, будьте готовi до непроханих гостей у себе на землях.

– Та якi вони непроханi! – мовив Мстислав. – Самi iх запросили.

Лев махнув рукою.

– Це лише слова, – сказав вiн. – Ми повиннi бути готовим до дiй. Напевне, пiсля вiдпочинку ми роздiлимось, ви – додому, я – у Львiв. І потрiбно бути пильними.

– І не залишати один одного на одинцi з Лешеком, – вставив Володимир.

– Особисто я допомогу обiцяю…

У той час, коли старшi князi вирiшували наступнi кроки, у сусiдньому наметi також велася неспiшна розмова. Це був намет княжича Юрiя, i вiн звично запрошував до себе своiх ровесникiв, з якими його пов’язували роки мiцноi чоловiчоi дружби. Молодi чоловiки напiвлежали на видублених оленячих шкурах навколо невеликого вогнища, дим вiд якого стовпом виходив через отвiр нагорi. Їм хотiлося не так iсти, як просто вiдпочити вiд майже безперервного сидiння на конях.

Юрiю, як, зрештою, й iншим трьом, заледве виповнилося двадцять три роки, i вiн вже виглядав мужнiм сформованим чоловiком, готовим до виконання покладеноi на нього мiсii. Всiма своiми дiями Юрiй намагався не бути схожим на батька, навiть зовнiшнiм виглядом зовсiм не походив на Лева. Якщо князь носив акуратну борiдку, то молодий син поки що вiдмовлявся ii вiдпускати. Як i батько, Юрiй вже змалку (а це майже десять рокiв) не злiзав з коня, беручи участь у численних вiйськових походах. Принаймнi навколишнi землi могли похвалитися тим, що бачили наступника руського правителя частiше, анiж бачила його сама Русь.

Поруч Юрiя лежав, пiдклавши пiд голову сiдло коня, син литовського князя Тройдена Римунт. Хоч правитель Литви i завдавав Русi багато клопотiв (один лише похiд на Дорогочин чого вартий!), це не завадило князю Левовi прихильно ставитися до його сина, котрого Тройден, як виходило, не любив i, свого часу вiддавши на виховання у Львiв, просто забув про нього. У свою чергу Римунт також не спiшив повертатися у литовськi лiси, вiддаючи перевагу спiлкуванню з русичами. Правда, намагання мiсцевих вчителiв не пропали даремно, i, полюбивши книги, яких у князя було багато, Римунт став подумувати, чи не пiти йому у якийсь монастир. Своiми думками литвин подiлився лише з Юрiем. Княжич, сам далекий навiть вiд думки провести свое життя у чернечiй келii, тим не менше, не став вiдмовляти друга.

Навпроти княжичiв (а Римунт ним був також, не тiльки Юрiй) примостився Богумил. Вiн був сином воеводи Свiтозара, якому колись довiряв навiть король Данило. Коли ж воеводи не стало, юнака запримiтив княжич Юрiй i забрав до себе. Поставивши Богумила на чолi особистоi охорони, Юрiй тим самим видiлив його з-помiж iнших вельмож.

Четвертим у наметi був начальник сотнi Глiб. Наймолодший серед iнших, вiн, тим не менше, вже встиг одружитися i був щасливим батьком пiврiчного карапуза. Своею присутнiстю тут вiн завдячував давнiй, ще з часiв безтурботного дитинства, дружбi з сином воеводи Свiтозара i тому факту, що жоною Глiба була сестра Богумила Добрава.

Княжич Юрiй мiг бути впевненим у вiдданостi присутнiх, як у свою чергу i вони сподiвалися на покровительство сина князя, коли у цьому виникне потреба.

Зараз же всi думали не про якiсь можливi проблеми кожного, але про спiльне: що iх усiх чекае в найближчому майбутньому. Можливо, вже навiть завтра.

– Слухай, княжичу! Ти серед нас найрозумнiший. Скажи, якого дiдька?[7 - Тут дiдько – з давньоруськоi мiфологii: злий, ворожий людям дух.] нас понесло у Польщу, – запитав Богумил. – Особисто менi добре жилося у Львовi. Я зможу нарештi вибрати собi любку i женитися.

– І через твое ймовiрне весiлля повиннi бути вiдкладенi усi державнi справи! Тим бiльше, не один ти мав би одружитися. Я також не можу ощасливити дочку князя тверського i накинути на себе сiмейнi окови. Та й не дуже спiшу, якщо чесно, – у тон йому закiнчив Юрiй. – Не про те думаете, други моi. Нам зараз треба добре подумати, чому так сталося пiд тiею Гозлицею, будь вона неладна!

– А що тут думати! – озвався Глiб. – Якби твiй, княжичу, дядько не спокусився на легку наживу у Сандомирi, а прислухався до князя, не було цього. Таке ми вже проходили. З монголами. Та нiщо нас не навчило!

– Оце вже слова не хлопчика, але мужа! – похвалив Римонт.

– Батько довiряе братам, – спробував виправдатися княжич. – Як свого часу Данило довiряв Васильковi.

– Часи не тi, княжичу, – нагадав Богумил. – Брати не тi, i монголи також. Навiть не знаю, хто гiрший: Бату чи Ногай. Принаймнi, чого чекати вiд першого, знали всi. А що другий? От де зараз його кiннота? Куди подiлися безстрашнi Кончак, Кубатан i Козей? Десь попереду грабують нашi ж таки землi. Воiстину: краще вже мати iх серед ворогiв!

– Батьковi важко вiдмовити монголам, котрi намагаються нав’язати свою допомогу.

– Ну, в цьому вони мастаки, – згодився Богумил.

– Якраз перед походом до батька прибув посланець вiд митрополита, – говорив Юрiй.

– Вiн ще живий? – здивувався Богумил. – Йому вже пiд вiсiмдесят?

– Та вiн нас всiх переживе!

– То що хотiв митрополит? Вкотре насварив князя, що той не так дотримуеться церковних канонiв? – поцiкавився Римонт.

Юрiй подивився на друга, зрозумiвши причину такоi цiкавостi, i кивнув головою.

– Не без того. Виявляеться, ще шiсть рокiв тому Кирило скликав у Володимирi, що на Клязьмi, собор, де вiдновив забутi стародавнi постанови церкви. Крiм того, митрополит звернувся до деспота Болгарii Іакова Святослава й попросив надiслати у Русь слов’янський список церковних правил. От з цим списком i прибув до Львова посланець Кирила.

– І?…

– Та мене не дуже цiкавлять церковнi справи! – вiдмахнувся Юрiй. – А от державний стан мене зацiкавив!

– І як там? – запитав Глiб.

Юрiй махнув рукою.

– Та немае там нiякого державного стану! Мiсцевi князьки нiчим iншим не займаються, лише б випросити у чергового хана черговий ярлик на чергове князювання. А оскiльки хани на своiх мiсцях довго не затримуються, то й ярлики пiсля iх смертi потрiбнi новi. І знову на поклiн до Сараю. А у нас останнiй раз до Бату iздив ще мiй дiд Данило. Цей раз був i единим. А скiльки у Сараю бував мiй майбутнiй тесть??[8 - Ярослав Ярославич (1230–1271) – тверський князь, батько Ксенii, дружини Юрiя Львовича.] Тому, други, те, що монголи час вiд часу набiгають на нашi землi, – не найгiрше з того, що ми могли б мати, – закiнчив Лев.

Вiн обвiв поглядом присутнiх i додав:

– Правда, й набiгiв на землi Москель останнiми роками майже не було.

– Чому? – здивувався Богумил.

– Митрополит стверджуе, що це завдяки його клопотанню i животворнiй силi благоi вiстки, котру вiн особисто приносить у намет хана.

– А насправдi? – запитав Римонт.

Йому, як майбутньому ченцю, було неприемно слухати такi слова. Римонт вважав, що саме Боже слово зумiе звiльнити Русь i Литву вiд монгольського покровительства.

– А насправдi причина досить прозаiчна, – пояснив княжич. – Там просто нiчого грабувати. Лiси i болота, у яких живе чудь i меря. От де третi-четвертi сини киiвських князiв побудували мiста, там щось i е, а куди вони не добралися – там досi чудь i меря. Той самий посланець митрополита повiдомив, що хан Менгу дозволив вiдбудувати якусь Москву, що лежала сорок рокiв у згарищi.

– Навiщо?

– Зробив центром свого улусу. Щоб було де збирати данину. І щоб мiй майбутнiй шуряк?[9 - Шуряк – брат дружини. Тут мова iде про Святослава Ярославовича.] не дуже пiднiмав голову у себе у Тверi.

– Так, – протягнув Глiб. – Пiсля почутого поразка вiд Лешека вже не виглядае такою фатальною.

– Тим бiльше, що вона не перша i, що найгiрше, не остання.

У цей час поли намету вiдхилися, i разом з холодом всередину увiйшов ратник з охорони Лева Даниловича.

– Я вiд пана, княжичу, – сказав вiн. – Тебе i сотника Глiба князь кличе до себе.

Присутнi перезирнулися. До теперiшнього моменту Лев Данилович кликав або одного лише Юрiя, або ж разом з Римунтом. Простого соцького звав уперше.

Юрiй пiдвiвся.

– Що ж, йдемо, Глiбе! – сказав вiн. – Князь кличе!

Вийти з теплоти на пекучий мороз дуже важко, але на щастя молодих людей княжий намет стояв неподалiк, тому вони швидко подолали стоптаний дружинниками снiг i з’явилися перед князем. Володимира Васильковича i Мстислава Даниловича вже не було всерединi, i прибулi навiть не знали про попередню розмову.

– Батьку?

Лев Данилович продовжував сидiти за столом. На подив сина, князь заговорив не з ним.

– Глiбе! Хочу тобi доручити важливу справу, – сказав Лев.

– Говори, князю! – схилив голову Глiб.

– Завтра ми пройдемо через городище Щекотiв. Хочу залишити тебе його воеводою.

Глiб знову поклонився.

– Батьку, поясни! – Юрiю не сподобалося, що його неначе не помiчають. – Якщо ти вирiшив назначити Глiба воеводою, навiщо закликав мене?

– Глiб твiй соцький, тому ти маеш знати.

– Звiдки така несподiванка?

– Менi повiдомили, що Лешек вiдправив нам навздогiн свое вiйсько. Нагнати нас не наздожене, але кровi попсуе. Городища повиннi стати для них заслоном. До мене доходили недобрi чутки про воеводу Щекотiва. Нiякоi органiзацii оборони! А Глiб з цим впораеться. Твое завдання: не пропустити полякiв на Львiв.

– Зроблю, князю! – вiдповiв розчулений Глiб.

Виходило, що iз завтрашнього дня вiн повним правом мiг iменувати себе воеводою. Непогано, як для незаконно народженого! На його щастя, князь Лев не переймався подiбними дрiбницями. На перше мiсце вiн ставив вiйськовi здiбностi, але не походження. У цьому Лев наслiдував свого батька князя Данила, для якого походження також не мало нiякого значення, тим бiльше що благороднi з народження бояри фактично так i не признали його княжу владу.

– У тебе е до мене запитання? – спитав Лев.

– Лише одне. Що е такого, чого я не знаю, але знати мушу?

– На все про все до зустрiчi з поляками у тебе три днi.

– Зроблю! – знову повторив Глiб, i в його голосi не було й краплi невпевненостi.




II


Вже наступного дня впевненостi у Глiба поменшало. Новоспечений воевода критично оцiнив стан укрiплень ввiреного йому городища i зрозумiв, що вiдпочити вiн зможе лише пiсля навали полякiв, якщо тiльки зможе ii вiдбити. Побудований на пологому схилi гори Щекотiв виявився погано захищений вiд можливих нападiв. Найнеприступнiшою була пiвнiчна сторона, до якоi майже притул пiдступали непрохiднi болота, що тягнулися не на одну версту. Правда, зараз ця обставина мало чим допомагала: стояла люта зима, болото замерзло i ворог мiг пiдiйти кригою пiд саму стiну городища. Ще бiльш плачевною Глiб знайшов пiвденну сторону. При бажаннi можна було легко захопити укрiплення саме звiдси, адже над ним височiла гора, з якоi воно виглядало, як спецiально побудована для обстрiлу мiшень. Та й розмiрами Щекотiв не мiг похвалитися: мав овальну форму приблизно сорок на тридцять сажнiв?,[10 - Сажень – давньоруська мiра довжини. Дорiвнювала 2,1336 метра.] оточений високим частоколом.

Фактично Щекотiв був звичайним дитинцем, який оточували мазанки залежних вiд воеводи холопiв. У самому центрi городища стояв невеликий будинок воеводи, оточений житлами його пiдлеглих. Будинки, де жила дружина воеводи, тулилися ближче до дерев’яного частоколу. Загалом, у Щекотевi проживало до сотнi дружинникiв. Їхня чисельнiсть поповнювалася ще декiлькома сотнями чоловiкiв iз навколишнiх сiл.

Глiб, тiльки-но прийнявши обов’язки воеводи, зiбрав у своему новому житлi десятникiв. Цi стiни ще зранку пам’ятали дух попереднього господаря, котрого князь Лев, невдоволений його дiями на данiй посадi, без попередження забрав iз собою, перед тим при всiх обiзвавши лакизою?.[11 - Тут – пiдлабузник.]

Що собою представляе новоспечений воевода, десятники зрозумiли одразу ж пiсля його перших слiв. Тим не менше удвiчi молодший, анiж попереднiй, новий господар Щекотова iз завзяттям взявся за доручену йому справу.

Але спочатку на десятникiв чекало продовження розносу, яке почав ще князь. Правда, на вiдмiну вiд Лева Даниловича, сердитого на себе i всiх за недавню поразку, воевода Глiб вирiшив пропустити риторику, як вiн сам виразився, й одразу вирiшив взяти бика за роги.

– Укрiплення Щекотова полякiв не затримають, – почав Глiб, окинувши присутнiх важким, як йому здавалося, поглядом.

Семеро десятникiв були старшими вiд нього за вiком, але той факт, що представив нового воеводу сам князь, одразу визначило iхне ставлення до нього.

– Чому дитинець не оточений ровом? – допитувався Глiб.

– Там е рiв, – спробував виправдатися один з десятникiв.

– Це не рiв, а канавка, яку звичайно я викопував дитиною, щоб спустити воду пiсля дощу. Правда, це було дуже давно. Тому рiв завтра мае бути!

Десятники переглянулися i зашумiли.

– Щось не так? – запитав Глiб. – Здаеться, я висловився зрозумiло.

– Але ж, воеводо, зараз зима, – спробував заперечити той самий десятник. – Земля промерзла на не один лiкоть. Навiть якщо довбати день i нiч, користi буде мало. Треба почекати.

– Чого почекати?

– Почекати, поки земля розмерзнеться.

– Якщо ми не зробимо укрiплення навколо Щекотiва хоча б за три днi, весни можна вже не чекати. Тому…

Глiб пiдвiвся.

– Вийдемо, – сказав вiн. – Подивимось, що можна зробити.

І першим покинув кiмнату.

Присутнi послiдували за ним, при цьому не перестаючи обговорювати почуте. Вони ще не знали, чи не вiдмовиться молодий воевода вiд свого рiшення, але було зрозумiло одне: спокiйне життя для них закiнчилося.

Тим часом Глiб накинув на себе теплий одяг i простоволосий попрямував центральним майданом до ворiт, залишивши десятникам самим вирiшувати йти чи нi. Але нiхто не наважився залишитися за теплими стiнами. За дивною процесiею спостерiгали нечисленнi ратники.

Глiб на чолi десятникiв вийшов за ворота i зупинився. Видно, на Щекотiв вже давно не нападали. Це новий воевода зрозумiв, стоячи на насипу перед брамою (а не навiсному мосту). Повертiвши головою у рiзнi сторони i чудово розумiючи, що виглядае не дуже солiдно, Глiб, тим не менше, продовжив, неначе не було нiякоi перерви:

– Я хочу, щоб зараз же ви зiбрали людей, яких тiльки можна. Всiх! І ратникiв також. Гаяти часу не можна. Людей направити вгору рубати гiлки. Розкласти iх на днi того, що ви так смiливо називаете ровом. І пiдпалюйте. Гiлок мае бути багато, земля повинна розмерзнутись. Розтане земля – знiмете грунт. Дiйшли до мерзлоти – знову пiдпалили. Невже так важко буде це зробити? Князь покинув Щекотiв незадоволений.

Глiб вперше згадав про розмови Лева Даниловича.

– Роботу не припиняти нi на мить! – продовжив воевода. – Рiв мае бути глибокий. У два моiх зрости.

– Але воеводо! – виступив наперед десятник Ярополк (Глiб згадав, як його звати). – Так, ти правий: таким чином ми викопаемо рiв. І встигнемо до приходу полякiв. Але вогонь буде великий i високий. Боюся, що таким чином ми викопаемо рiв, але спалимо частокiл.

– А ви не бiйтеся! – вiдказав Глiб. – Змочiть дерево водою – i вогонь його не вiзьме, i коли воно замерзне, то важче його буде взяти. І ще…

Вiн тупнув ногою по замерзлiй землi.

– Ось цього тут не мае бути. Вирити рiв i пiдвiсити мiст.

– Але тут немае моста! – вигукнув хтось.

– Так зробiть!

Глiб обвiв десятникiв поглядом i, повторивши: «Робiть!», – повернувся у фортецю.

А десятники розбiглися виконувати свою роботу.

Глiб тим часом зайшов всередину вiдведеного йому будинку i стомлено опустився на лаву. Вiн вирiшив не контролювати, як виконуються його розпорядження. Вирiшив почекати. А поки що можна i чимось пiдкрiпитися.

– Є тут хтось? – голосно запитав вiн, мало при цьому сподiваючись на те, що хтось вiдгукнеться.

На його велике здивування, боковi дверi, скрипнувши, вiдчинилися. У кiмнату увiйшла старша жiнка i зупинилася в нерiшучостi. – Як тебе звати? – запитав Глiб.

– Бояна, пане!

– Ти готувала для попереднього воеводи?

– Так, пане!

– Що ж, неси! Перевiримо, чи, може, у цьому причина поганоi роботи мого попередника.

Почувши таке, жiнка продовжувала стояти в нерiшучостi, потiм обернулася i залишила кiмнату. Невдовзi на столi перед воеводою з’явилася звична йому у походi нехитра iжа, яку вiн визнав досить смачною, про що не забарився повiдомити Боянi. Жiнка враз повеселiшала i поцiкавилась, чи не бажае пан воевода ще чогось.

– Не зараз, – вiдказав Глiб. – Увечерi приготуй квас, якщо можна.

– Принесу. Вiн у мене вже готовий.

– Потiм, – повторив Глiб i нахилився над столом, даючи зрозумiти, що глядачiв не потребуе.

Бояна зрозумiла одразу i залишила його самого, прикривши за собою скрипучi дверi. І Глiб, i Бояна одночасно вирiшили, що iх треба змастити.

Лише тепер молодий чоловiк вiдчув, наскiльки вiн голодний. Зрештою, це був перший нормальний обiд за останнiй тиждень. Пiсля поразки у битвi з поляками на обiд часу не вистачало, а вiдучора нi iсти, нi спати вiн не мiг. Все думав, що такого зробити, щоб виправдати довiру князя.

Слушно припустивши, що голодним впоратися з поставленою задачею йому буде важче, нiж ситим, Глiб вирiшив трохи пiдкрiпитися. Тим бiльше, що роботи у Щекотовi дiйсно багато.

Новий воевода не став засиджуватися за обiдом, швидко проковтнув принесену iжу i, накинувши на себе верхнiй одяг й надiвши шапку (не вистачало ще застудитися!), знову вийшов надвiр.

Там вiн одразу зауважив змiни, котрi його приемно вразили. Зникли навiть поодинокi дружинники, що бовванiли на центральному майданi. Зате за стiною чувся шум великоi кiлькостi людей, у якому важко було розпiзнати окремi слова. Але навiть у такому шумi Глiб розчув деякi вислови, що стосувалися його особи. І були вони не вельми приемнi для вуха.

Проминувши ворота, воевода вiдзначив, що десятник Ярополк все-таки зумiв органiзувати людей для роботи. Видно, поки однi збирали чоловiкiв у навколишнiх селах, iншi вiдправили всiх вiльних дружинникiв за водою. Правда, перед тим необхiдно було розламати товстий лiд. Зрештою, поки Глiб обiдав, на озерцi, майже навпроти брами, вже синiла ополонка, а у ровi чекали вогню першi сухi в’язанки. Появу воеводи майже нiхто не зауважив: бiльшiсть його не знала, а десятники, котрих Ярополк поставив наглядати над роботою, були дуже зайнятi. Не до споглядання ставленика князя!

Зате до Глiба одразу пiдiйшов Ярополк. Вiн виглядав принаймнi удвiчi старшим вiд нового воеводи i був щиро ображений у своiх почуттях, необхiдностi вислуховувати неприемнi для себе речi. Але найгiрше було те, що Глiб був правий i Щекотiв нiяк не вiдповiдав тим вимогам, якi були основними для оборони.

– Робимо, – тiльки i сказав Ярополк.

– Бачу, – вiдповiв Глiб. – Я хочу оглянути мiсцевiсть.

Ярополк кивнув головою i пiдняв руку. Миттю поруч виник його джура – довготелесий пiдлiток, увесь гордий цього звання.

– Коней менi i воеводi! – розпорядився десятник.

Джура так же миттю зник.

– Зараз приведуть.

– Добре. А поки що пройдемося, – сказав Глiб i першим попрямував насипом.

Ярополк знизив плечами i рушив услiд.

– Гадаю, Ярополку, настав час порозумiтися, – пiсля деякого мовчання мовив Глiб.

– Про що, воеводо? – не зрозумiв Ярополк, хоч, чесно кажучи, здогадувався.

– Хочу дещо розповiсти, а там вже тобi самому вирiшувати, що i як. До вчорашнього дня я навiть уявлення не мав про Щекотiв. Поверталися з невдалого походу, як князь поставив мене сюди воеводою. Лев був невдоволений станом оборони городища. І вiн був правий. У мене мало вiйськового досвiду, але взяти Щекотiв менi не складно. Хоч при розумнiй оборонi вiн може вистояти досить довго.

– Одразу пiсля навали монголiв вiд гнiву Данила тут заховався тодiшнiй луцький князь Ростислав?.[12 - Ростислав Михайлович (1219–1262) – князь новгородський, галицький, луцький. Противник Данила Галицького. У 1242 роцi змушений був рятуватися втечею пiсля невдалоi спроби скинути Данила.] Тодi Данило не змiг взяти Щекотiв, – повiдомив Ярополк, вражений вiдвертiстю нового воеводи.

– Так? – здивувався Глiб. – Чесно признаюся, не знав. Але зараз цього немае. Тому я зроблю все, щоб виконати волю князя.

Вiн подивився на Ярополка i закiнчив:

– Чого б менi це не коштувало!

Тим часом джура привiв коней. Глiб з Ярополком мовчки скочили на сiдла.

– Звiдси поляки навряд чи ризикнуть наступати, – показав Глiб на болота. – Пiдступае весна, лiд у такий час ненадiйний наш союзник. А ось чекати ворога треба iз заходу, з-за гори. Подивимось!

Вiн повернув вуздечку. Кiнь слухняно виконав команду.

– Показуй дорогу, десятнику! Хочу все оглянути з гори.

Ярополк кивнув головою i першим направив коня дорогою вгору. Їм довелося обминати численних робiтникiв, що, наче мурахи, снували в обидва боки то iз в’язками дров, то за ними.

На саму гору вела вузька звивиста стежка, якою вже давно нiхто не ходив. Це Глiб визначив iз залежаного нестривоженого снiгу.

– Погано! – вiдзначив воевода.

Ярополк мовчав. Вiн розумiв, що бути невдоволеним Глiб мае повне право. А новоспечений воевода про себе похвалив такт десятника. Той жодного разу не спробував виправдатися, переклавши всю вину за жалюгiдний стан оборони городища на попереднього воеводу. Сам прямолiнiйний, Глiб поважав таких же, як i вiн сам буркотунiв i вiчно невдоволених всiм. Гiрше було б, якби його спiвбесiдник в усьому згоджувався i пробував переконати, що нi у чому не винен. Таких Глiб не любив i не намагався приховувати це.

Пiднялися на гору. Лише тепер Глiб зрозумiв, що надто смiливо з його боку було назвати цей порослий густим лiсом горб горою, але вiн все ж пiднiмався над навколишньою мiсцевiстю i звiдси вiдкривався чудовий огляд. Лише два пiдвищення – на пiвднi i сходi – виглядали вищими, анiж щекотiвський, принаймнi схiдний точно. Зате на заходi лежав вiдкритий простiр, що через декiлька верств закiнчувався лiсом.

– Треба тут поставити вежу, – сказав Глiб. – І нехай у нiй постiйно перебуватимуть хоча б двое воiв. Неприятель не повинен пiдкрастися непомiтно.

Вiн подивився на Ярополка i майже спiвчутливо додав:

– Це треба зробити вже сьогоднi.

Зрештою, нiхто, за винятком, напевне, самих холопiв, котрих витягнули iз теплих домiвок i вiдiрвали вiд звичноi роботи, не був ображений на воеводу Глiба. Десятники розумiли, що оборона Щекотова не витримуе не те що найменшого штурму, але й будь-якоi критики, тому iз завзяттям узялися за роботу. Вже коли Бояна повiдомила Глiба, що вечеря готова, рiв навколо стiни став глибший на лiкоть. Коли холопи дiсталися до замерзлоi землi, на дно рову знову поклали сухi гiлки.

Всю нiч i наступний день не припинялася робота, i вже надвечiр Ярополк стомленим голосом повiдомив воеводу, що пiдвiсний мiст готовий i можна його причепити. Глiб, побачивши, що його пiдлеглi дiйсно виклалися на повну, махнув рукою, мовляв, можна вiдкласти i до завтра.

А посеред ночi воеводу, як iнших, хто був у Щекотовi й навколишнiх селах, розбудив набат.

Звиклий до чогось подiбного, Глiб миттю зiрвався з лiжка i, на ходу одягаючись, вискочив на двiр. Вiд вогнiв численних смолоскипiв темрява остаточно сховалася у найдальших закутках. Всюди метушилися дружинники, але якоiсь панiки не спостерiгалося.

– Що сталося? – запитав Глiб якогось десятника, який проходив мимо.

– Сторожа на вежi зауважила на заходi якийсь загiн, – повiдомив вiн.

– Де Ярополк?

Десятник кивнув головою кудись убiк, i на фонi вогнищ Глiб тут же впiзнав Ярополка. Той пiдiйшов ближче.

– Не можу сказати про чисельнiсть загону, але гадаю, що це лише розвiдка, – мовив вiн. – Шкода, що браму не зачепили.

У його словах не було жодного докору, але Глiб все ж сказав:

– Так, це моя вина. Треба було це зробити ще вчора.

– Оце вже нi! – заперечив Ярополк. – Люди стомилися, тому ти зробив правильно, вiдпустивши iх. А мiст перед ворiтьми можна просто спалити.

– Але не зараз. Як з селами?

– Частина людей вже прибувае.

– Пускати всiх! Зайвих ратникiв не бувае!

Але до штурму не дiйшло. Поляки виявилися звичайним загоном, висланим для розвiдки перед основними силами. Їх було мало, i вони не наважилися нападати на невiдь-як захищене укрiплення посеред ночi.

Коли ж пiднялося сонце, то i оборонцям, i нападникам стало зрозумiло, що сутички i не буде. Оцiнивши органiзацiю оборони Щекотова, поляки були неприемно враженi побаченим. Видно, вони не очiкували зустрiти таке. Тому про штурм можна було забути. Натомiсть нападники вирiшили поживитися у навколишнiх селах, якi за нiч практично повнiстю опустiли.

Це стало для них фатальною помилкою. Ще вночi воевода непомiтно вивiв з-за стiни два десятки ратникiв i заховав iх у лiсi неподалiк. Коли поляки напали на перше-лiпше село, iх зустрiв озброений загiн русичiв. Вiдступати було нiкуди, довелося прийняти бiй. Як виявилося, останнiй.

Невдовзi ратники переможно в’iхали у Щекотiв через тимчасовий дерев’яний мiст, який так i не встигли спалити. Вже з першого огляду Глiб вiдзначив, що оборонцi не дорахувалися трьох дружинникiв. Зате вiн зауважив вершника, простоволосого, без зброi, але зв’язаного.

– Бранця до мене! – розпорядився Глiб.

Один з дружинникiв скочив на землю, досить-таки безцеремонно звалив полоненого з коня, вiд чого той ледве не гепнувся на мерзлий настил.

– Пiдмогу не бачили? – запитав воевода десятника, що командував загоном.

– Чисто, – лише сказав той.

– Добре. Продовжуйте.

Глiб повернувся до Ярополка.

– Пiшли, поговоримо iз бранцем, – сказав вiн.

Десятник Ярополк лише кивнув головою. За цi два днi вiн остаточно змiнив свое вiдношення до нового воеводи.

А дивлячись на нього, змiнилися й iншi.

Вже в будинку вони краще роздивилися полоненого. Це був воiн приблизно одного з Глiбом вiку. Вiн сидiв посерединi кiмнати i досить-таки спокiйно чекав на майбутню розмову.

Глiб миттю оцiнив ситуацiю. Вiн став перед бранцем i без вступу сказав:

– Ти помовчи, а я спробую описати ситуацiю. Тебе спiймали на нашiй землi у той час, коли ти прийшов сюди як тать. Я хочу знати, що вас сюди привело, скiльки вас i чи чекати нам iнших. Я пропоную тобi зараз розказати все. Є й iнший вихiд. Ми зараз вийдемо, а сюди прийде наш коваль. Потiм ми повернемось, i однаково ти розкажеш все. Сподiваюсь, я дохiдливо розповiв? Тобi вибирати.

Деякий час бранець сидiв нерухомо, обдумуючи почуте. Було видно, що вiн одразу повiрив незнайомому воеводi, якого слухалися навiть старшi.

– Я скажу, – сказав вiн.

– Хто ти?

– Межислав, мечник воеводи Януша Старжа.

– Чому ви тут, я здогадуюсь, – сказав Глiб. – Скiльки вас прибуло пiд Щекотiв?

– Це були всi. Ви всiх повбивали, – повiдомив Межислав. – Король вiдправив все вiйсько на Пшеворськ, а пан воевода вирiшив розвiдати цi землi.

Полонений криво усмiхнувся.

– Розвiдали!

Глiб переглянувся з Ярополком.

– При нагодi тебе повернуть до твого пана, – повiдомив вiн. – Виведи його!

Останнi слова стосувалися ратника, який увесь цей час зберiгав мовчанку. Полонений не став чекати, поки його пiднiмуть, пiдвiвся i, злегка поклонившись, у супроводi вартового залишив кiмнату.

Глiб сiв на звiльнене мiсце.

– Переворськ? – запитав Ярополк.

– Так. Треба повiдомити князя, – сказав Глiб. – Знайди надiйного гонця, а я напишу листа…

Коли Глiб дописував останнi слова, на нього вже чекав гонець. Воевода вийшов на ганок.

– Вiдвезеш листа у Львiв, – сказав Глiб, подаючи листа.

– Чи пустять його до князя? – засумнiвався Ярополк.

Глiб зняв з пальця подаровану князем каблучку i простягнув воiну.

– Покажеш комусь з бояр чи тисячних. Що робити – вони знають.

Той з повагою надiв масивну каблучку на палець i, мовчки скочивши на коня, галопом помчав до ворiт.

Два наступнi днi вiд нього не було жодноi звiстки, правда, i полонений не обдурив: бiльше поляки не з’являлися.

А ще через день пiд стiни Щекотова пiд’iхав невеликий озброений загiн на чолi з боярином, у якому Глiб упiзнав свого свояка Богумила.

Зустрiч родичiв була щирою, хоч i не бачилися вони лише декiлька днiв. Богумил, обiйнявши Глiба, простягнув йому каблучку.

– Ну, здрастуй, воеводо! – сказав вiн. – Ось, вiддаю. Негоже розкидатися подарунком самого короля!

– Та хотiв, щоб мiй гонець напевне потрапив до князя! – виправдовувався Глiб, надягаючи каблучку.

– Так i сталося.

– Стомився? – запитав Глiб i сам вiдповiв: – Звичайно, стомився, про що я говорю!

– Стомився, – кивнув головою Богумил. – Веди, воеводо, поговоримо.

У будинку, де поселився Глiб, за обiдом, приготованим тою таки Бояною, Богумил посвятив родича у державнi таемницi.

– Твое застереження про Лешека не стало для князя нi першою новиною, нi новиною взагалi, – говорив Богумил. – Левовi все було вiдомо. Єдине, чого не знав князь, було твое твердження про те, що на Львiв поляки не пiдуть.

– А Переворськ? – поцiкався Глiб.

– Не дiйшов до Переворська Лешек. Вiдступив. Наразi. А я за тобою, – повiдомив шуряк.

– Щось сталося?

– Ще нi, але станеться. Словом, ти потрiбен князевi.

– Новий похiд?

– Новий похiд.

– Куди?

– Дiзнаешся вiд самого князя. Але не хвилюйся – не на Польщу.

– А я i не хвилююся, – вiдказав Глiб. – Похiд – то похiд. Не вперше. А кого назначили замiсть мене? Тебе?

– О нi! – весело сказав Богумил. – Я також потрiбен у новому походi. А воеводу князь доручив назначити тобi самому. Так, не дивуйся, князь тобi довiряе. Маеш когось на думцi? А то вже завтра ми залишаемо Щекотiв.

– Маю.

Глiб покликав Бояну.

– Нехай сюди прийде Ярополк, – розпорядився вiн.

Жiнка мовчки покинула кiмнату.

– Це той, кого ти хочеш залишити замiсть себе? – запитав Богумил. – Ти упевнений у цьому?

– Повнiстю. Ярополк не був у захватi вiд моеi тут появи, але за цi днi ми спрацювалися. Гадаю, вiд впораеться. Тим бiльше, що у Щекотовi вiн чи не з самого народження. Впораеться! – впевнено повторив Глiб.




III


Якби Ногай, дозволяючи Леву Даниловичу будувати захиснi укрiплення у трьох мiстах, знав, чим це закiнчиться, вiн не був би настiльки безтурботним. Мало того, що Лев iз самого початку вирiшив зводити стiни не з дерева, як можливо сподiвався беклярбек, а з каменю, князь одразу ж перенiс столицю у Львiв, перед тим звiвши на березi Полтви-рiки замок, названий ним Нижнiм на вiдмiну вiд Високого, нелюбого i йому, i Констанцii. Сам замок, побудований за прикладом польських, розташувався на кутi великого чотирикутника кам’яноi стiни. Із кутовоi вежi оборонцям вiдкривався вид на декiлька верст навкруги. Княже мiсто наразi було роздiлене на три нерiвнi частини: дитинець з Високим замком на горi, де постiйно перебувала дружина, найстарiша частина, що iснувала ще до того, як це мiсце облюбував король Данило, i власне найновiше поселення, оточене муром.

Саме туди i направилися Богумил з Глiбом, залишивши супроводжуючий загiн за внутрiшнiм муром. Спiшившись, молодi люди попрямували до замку, де у невеликiй залi, у якiй звичайно вiдбувалися прийоми iноземних послiв, на них вже чекав князь Лев. За тиждень, поки Глiб не бачив князя, той якось опустився i почорнiв. Але нового воеводу зустрiв приязно.

– Пояснювати не треба, – сказав вiн. – З твого листа я знаю все. Полякiв бiльше не було?

– Нi, князю, не було, – вiдповiв Глiб. – Вони були единими.

– Значить, тут чекати Лешека не варто. Це добре.

Лев зiтхнув.

– Що ж, воеводо, я задоволений тобою. Можеш зараз вертатися до сiм’i, а завтра зранку тебе i Богумила я хочу бачити у себе, – сказав вiн. – Хочу доручити вам обом важливе завдання. Але зараз вiдпочивайте.

Зрозумiвши, що можуть бути вiльними, Богумил з Глiбом залишили князя Лева. Заiнтригований Глiб допитувався свояка.

– Ти щось знаеш?

– Знаю, – пiдтвердив Богумил. – Але почекаю, поки про це скаже князь.

Бiльше Глiб вiд свояка не домiгся нiчого. Вони попрощалися перед будинком, де останнi три роки жив Глiб. Вiд дороги господарство було вiдгороджене невисоким частоколом. Глiб вiдкрив скрипучу хвiртку i одразу побачив маму. Жiнка саме розвiшувала недавно випрану бiлизну. Злата сплеснула руками, пiдбiгла до сина i обняла його.

– Повернувся! – лише сказала.

– Повернувся, мамо! – вiдповiв Глiб. – Тiльки-но був у князя, i вiн вiдпустив мене до завтра. Добрава?

– В домi. З Мечиславом. Ми чекали на тебе. Богумил говорив нам, що iде за тобою. Ми знали.

– Зайдемо до хати, мамо.

Вони удвох зайшли всередину будинку. У натопленiй кiмнатi знаходилися жона Добрава з малим сином на руках. Побачивши Глiба, обое, неначе за командою, усмiхнулися, а Мечислав протягнув до батька ручки. Глiб швидко розстiбнув пояс з мечем, зняв з голови шолом i лише тодi взяв сина. Добрава притулилася до чоловiка.

Сiм’я нарештi об’едналася за останнi три мiсяцi. Правда, новина про те, що Глiбовi знову прийдеться кудись вирушати, дещо засмутила i Добраву, i матiр, але вони вже були призвичаенi до подiбного життя, та й те, що князь зробив iхнього чоловiка i сина воеводою, дещо заспокоiло iх. Хоча, куди повинен поiхати Глiб i з якою метою, поки що залишалося невiдомим для всiх.

– Завтра дiзнаюся, – заспокоiв Глiб.

Назавтра князь Лев Данилович прийняв iх обох у тiй же залi. Вiн був не один. По обидва боки сидiли княгиня Констанцiя Угорська i син Юрiй. Вже тодi Глiб почав здогадуватися про майбутне завдання.

Навiть будучи в особистому вiйську княжича, Глiб (та й Богумил також) все ж нечасто бачив княгиню, про крутий норов котроi ходили не лише чутки. Тому вiн ii трохи побоювався. Але присутнiсть княгинi натякала на важливi державнi справи, що мали вирiшуватися сьогоднi.

– Боярине Богумиле! Воеводо Глiбе! – звернувся до них Лев Данилович. – Вашi останнi дii дають нам пiдставу довiрити вам важливу державну таемницю. Ваша смiливiсть пiд час такоi невдалоi для нас битви дозволила врятувати вiйсько вiд ще бiльшоi катастрофи. Та й син наш Юрiй вибрав саме вас.

Князь на хвильку замовк i хитро усмiхнувся.

– Добре, не буду далi тягнути. Тим бiльше, що Богумиловi вже вiдомо про стан справ. Останнi подii завадили Юрiю одружитися. Далi вiдкладати цю справу вже не можна. Тому вас обох ми вiдправляемо до тверського князя Святослава Ярославовича. Вам належить привести до Львова сестру князя.

Вiд несподiванки Глiб пiдняв брови. Вiн уяви не мав, де знаходиться та Твер, куди iм обом доведеться iхати. Зате Богумил зберiгав завидний спокiй, неначе бiльше нiчого не робив, анiж лише iздив до тiеi Тверi i назад.

– На тебе, воеводо, ми покладаемо вiдповiдальнiсть за безпеку нашоi невiстки, – продовжив Лев Данилович. – Для цього ти можеш взяти свою дружину.

– Всю? – вихопилося у Глiба.

– Всю. Тим бiльше, що дорога далека. Проляже через землi монголiв.

На тому i вiдпустили. Глiб з Богумилом покинули залу. У кiмнатi, де звичайно чекали слуги, щоб за першим покликом предстати перед князем, вони зупинилися.

– Твер, а це далеко? – запитав Глiб.

Вiн не мав найменшого уявлення, де лежить ця невiдома земля.

– Далеко, – пiдтвердив Богумил.

– А як далеко?

– Ти в Киевi був?

Глiб заперечливо похитав головою.

– До Киева далеко. А Твер ще далi. Але не хвилюйся, з нами буде посланець тамтешнього князя. Що-що, а дорогу вiн знае.

У цей час дверi вiдчинилися i увiйшов Юрiй. Вигляд княжич мав винуватий.

– Юрiю, ти мiг би вибрати собi жону десь ближче? – з докором сказав Богумил.

– Тобi добре. І Глiбовi також добре, – вiдказав Юрiй. – Котру захотiли – ту i вибираете. А ми, князi, насамперед повиннi думати про державнi справи. Тому батько i змушений шукати менi жону з княжого роду. А князi, як вам вiдомо, через обiйстя не живуть.

Юрiй махнув рукою.

– Та що я вам розказую! – сказав вiн. – Вам не зрозумiти.

– Та куди нам! – мовив Богумил. – Нам залишаеться лише ковтати слюньки i вирушати Бог знае куди! До речi, скiльки часу ти можеш витримати без жiночого товариства?

– Тобто?

– Скiльки часу нам з Глiбом дае князь на те, щоб князiвна була у Львовi? До речi, як ii звати?

– Ксенiя Ярославна, – сказав Юрiй i почервонiв.

Це не могли не помiтити Глiб з Богумилом.

– Батько не обмежуе вас у часi, – продовжив Юрiй. – Вирушите ви одразу ж пiсля Великодня.

– Навiщо так довго чекати? – здивувався Глiб.

– Нехай пiдсохнуть нашi жахливi дороги. Вже монголи застрягали у болотах, тому й наступають головно лише влiтку i зимою, а ось уже сорок рокiв нiхто майже i не iздить на схiд. Нехай пiдсохне. А тепер я хочу познайомити вас з вашим провiдником.

Посла тверського князя Святослава звали Михайлом, i вiн жив в одному з чисельних будинкiв, що утворювали комплекс Нижнього замку. Тверський посол виявився досить-таки молодим чоловiком, лише дещо старшим за Богумила, i мав деякi азiатськi риси, якi дозволили русичам допустити, що хтось у Михайла – чи батько, чи мати – був з монголiв.

Тим не менше, Михайло виявився веселою балакучою людиною i, з всього видно, любив компанiю. Вiн прибув у Львiв ще два мiсяцi тому у найлютiшi морози. Вiдтодi безвиiзно сидiв у хатинi, вiдведенiй йому i супроводжуючим його воiнам, спочатку чекаючи князя Лева з польського походу, потiм його княжого рiшення. Тому появу княжича Юрiя у супроводi Богумила i Глiба прийняв як хороший знак.

Юрiй вiдрекомендував пословi своiх товаришiв, повiдомивши, що боярин (це про Богумила) i воевода (Глiб) вiдбудуть з ним, як тiльки дозволить погода.

– Це чудово! – вигукнув Михайло. – Хоч менi i подобаеться ваша столиця, пробач, княжичу, я сумую за рiдною землею.

– Я тебе розумiю, – сказав Юрiй. – Не переймайся – ти мене не образив.

Мова тверського посла мало чим вiдрiзнялася вiд тiеi, якою повсякчас спiлкувалися на Русi. Та у нiй вухо Глiба вловило неприемнi для нього вставлення й iнтонацiю. Вiн знав iх походження: саме так розмовляли мiж собою монголи, що хвилями, час вiд часу, прокочувалися тутешнiми землями. І все ж, незважаючи на це, Михайло вмiв викликати до себе прихильнiсть.

– Гадаю, вам е про що поговорити, – раптом заспiшив вiдкланятися Юрiй.

– Звичайно, – згодився Михайло. – Тим бiльше, що всю довгу дорогу нам прийдеться дiлити всi незгоди.

– Вони будуть? – поцiкавився Глiб.

– Пiсля появи на Русi монголiв Батия все можливе, – по-дипломатичному невизначено вiдповiв посол.

Невдовзi Глiб з Богумилом вже знали, що новоспечений знайомий народився у Сарай-Берке, куди його батька, кашинського князя, викликав тодiшнiй хан i залишив у заручниках. Там вiн зумiв сподобатися хановi, i той видав за нього дочку свого двоюрiдного племiнника. До Кашина заручник повернувся тодi, коли пiд час походу на Кавказ помер хан Берке. Повернувся не сам, а з молодою жоною i сином. Там iх обох негайно охрестили – Темулун-хатун стала Анастасiею, а Хизр-Ходжа – Михайлом. Але покняжити нi батьковi, нi тим бiльше йому не довелося.

– Коли Ярослав Ярославович став князем тверським, йому здалося, що князiвство е меншим за Новгородське, звiдки його вигнали, i вiн приеднав до себе Кашин. А я увiйшов у дружину його сина Святослава, теперiшнього князя.

Навiть якщо Богумил i не хотiв би знати про ситуацiю у невiдомiй йому Тверi, Михайло повнiстю розвiяв будь-яку iнтригу. Повертаючись вiд посла, чоловiки не переставали обговорювати почуте.

– Менi одне не зрозумiло, – враз сказав Глiб.

– Що саме? Зрештою, можна повернутися до Михайла. Впевнений – вiн задовiльнить всi твоi запити, – вiдповiв Богумил.

– Я серйозно! – образився Глiб.

– Що тобi не зрозумiло?

– У Тверi зараз княжить Святослав, син Ярослава Новгородського. Значить, Ксенiя, на котрiй бажае одружитися Юрiй, його дочка.

– Що тут незрозумiлого?

– Але менi вiдомо, що свого часу той таки Ярослав не признав Лева князем киiвським i змушений був залишити мiсто, поступившись йому. І навiть Сарай не допомiг йому.

– Ну i що?

– І тепер Лев Данилович бажае породичатися з дiтьми Ярослава?

Богумил кивнув головою.

– Це полiтика, воеводо, – сказав вiн. – Нам, простим смертним, не дано зрозумiти, про що думае князь, чи то вирiшуючи йти походом на Польщу, чи то беручи у невiстки дочку свого тепер вже померлого ворога. А нам з тобою залишаеться лише виконувати княжу волю – то у похiд, то на весiлля.

Звiстка про те, що Глiбовi знову доведеться покинути сiм’ю i поiхати у краi, про якi i у Злати, i в Добрави було лише одне уявлення: «це далеко», захоплення не викликало. Але жiнки не подали виду. За все спiльне життя (а Добрава i Глiб знали один одного чи не вiд того часу, як почали усвiдомлювати себе) i мати, i жона звикли до його вiйськовоi служби.

Життя протiкало звичним, наперед визначеним руслом: Глiб постiйно пропадав серед своеi дружини, намагаючись найкраще пiдготуватися до далекоi дороги; Богумил вислуховував настанови князя, щоб не впасти в очах майбутнього родича; Юрiй же, навпаки, намагався виглядати байдужим, неначе всi цi приготування стосувалися будь-кого, але не його.

Нiхто з них не знав, що iхня участь у походi була поставлена пiд сумнiв не ким-небуть, а самою княгинею. Констанцiя Угорська iз самого початку противилася родичанню свого сина з «невiсткою iз Тмутараканi», як вона сама висловлювалася (хоч сама Тмутаракань була зовсiм в iншiй сторонi); iй було милiше порiднитися з П’ястами?.[13 - П’ясти – князiвська i королiвська династiя в Польщi.] Зрозумiвши, що з чоловiком не мае сенсу сперечатися, вона засумнiвалася у здатностi отрокiв?[14 - Отроки – молодша дружина у княжому вiйську.] виконати цю мiсiю.

– Ти впевнений у Глiбовi? – запитала вона якось пiсля снiданку.

– Ти сумнiваешся у ньому? А у Богумилi не сумнiваешся? – здивувався Лев.

– Богумил боярин. Вiн вiдданий тобi, а Глiб… Звiдки вiн взявся? Я дивуюся твоiй легковажностi, Леве. Узяти якогось простолюдина, невiдомо якого походження i поставити для охорони нашого сина – твого наступника! І довiрити йому привезти наречену. Не розумiю!

– І Глiба, i Богумила вибрав сам Юрiй, i ми маемо поважати його вибiр, – вiдказав Лев. – Щодо походження Глiба, то знай, що його мати походить з роду воеводи Звягеля.

– Воеводою можна будь-кого призначити, – вставила Констанцiя. – Як i ти призначив того ж таки Глiба.

– Не будь-кого, – заперечив князь. – А лише найдостойнiших. І Глiб е саме таким. А щодо бояр… Ти ж знаеш, що найбiльше мiй батько воював не проти монголiв чи тевтонцiв, а саме проти бояр. Це вони змусили його матiр з маленькими синами втiкати то до Кракова, то до твого дiда Андраша. Та й ставши князем, батько увесь час змушений був побоюватися бояр. Не надiйнi союзники! Свого часу вiн говорив менi, що краще вже мати iх серед своiх ворогiв, анiж союзникiв. Тому й опирався на воевод, яких сам же i пiдносив. Так роблю я також, так поступае i наш син. Ми повиннi довiряти йому бiльше.

Не вiдомо, чи переконали слова чоловiка Констанцiю, але бiльше вона не пiднiмала це питання. Натомiсть вiзити Богумила до княгинi почастiшали; жiнка захотiла убезпечити майбутнiй похiд вiд будь-яких несподiванок, хоч за це боярин не вiдповiдав.

Але Глiба Констанцiя Угорська iгнорувала повнiстю.

Не посвячений у двiрцевi iнтриги Глiб, тим не менше, вже через мiсяць доповiв Юрiю, що його дружина готова до походу.

– Конi вiдiбранi, пiдкованi, п’ять десяткiв дружини готовi вiдправлятися хоч завтра, – повiдомив Глiб.

– Добре, – тiльки й сказав Юрiй i вiдправив воеводу вiдпочивати.

Вже з самого ранку наступного дня його пiдняли з лiжка i наказати прибути до князя. Там Глiба чекав Богумил. Виявилося, одного лише його. Не встиг Глiб привiтатися зi свояком, як iх обох запросили до князя.

Лев був не один. З ним у залi сидiв Юрiй. Констанцii цього разу не було.

Пiсля звичного у таких випадках початку князь Лев Данилович повiдомив:

– Я задоволений твоею роботою, Глiбе. Те, що ти так швидко впорався iз пiдготовкою до походу, дало менi можливiсть вирушити, не чекаючи Великодня. Тим бiльше, що земля вже пiдсохла i найближчими тижнями не варто боятися дощiв. В усякому разi так мене запевнили моi вiщуни. Тому вирушаете ви у понедiлок. Воеводо, ти впевнений, що вам вистачить п’ятдесят отрокiв?

– Впевнений, князю, – вiдповiв Глiб. – Тут головне не цифра. П’ятдесят воiв чи сто – ролi не грае. Дорога далека i не вiдомо, що нас чекатиме. А у своiй дружинi я впевнений.

– Я також, – пiдтвердив Юрiй. – Пiд Гозлицею вони стояли як леви.

– Давай без порiвнянь, – скривився князь. – Що ж, нехай буде по-вашому. Твоi, воеводо, люди – тобi й вiдповiдати. Богумиле!

– Так, князю! – виступив наперед той.

– Перед вiдбуттям я вручу тобi охороннi грамоти – свою i Ногая. Колись беклярбек спрезентував iх менi, але жодного разу використати не довелося. Це на той випадок, коли вас перестрiнуть монголи. Ну i послання до князя Святослава Ярославовича. Прошу вас не затримуватися там, у Тверi. Ми вас чекатимемо. Можливо, одразу пiсля весiлля нашого сина доведеться вiдправитися у новий похiд.

Почуте вразило молодих чоловiкiв, але не спантеличило. Зараз для них головною була поiздка, а про майбутнiй новий похiд вони подумають, якщо… повернуться з цього.

А що iх чекае, напевне, знав лише Бог i… посол Михайло, але вiн, як i належить справжньому пословi, мовчав. Тому Богумилу й Глiбу наразi доводилося сподiватися лише на мечi пiдлеглих воеводи.




IV


Хоч держава Лева Даниловича офiцiйно i простягалася до Переяслава, а сам правитель iменував себе князем Киiвським, фактично княжа влада заледве сягала до рiчки Горина?,[15 - Давньоруська назва рiки Горинь.] на березi якоi на мiсцi дотла спаленого монголами Кам’янця зовсiм недавно тi ж таки монголи дозволили звести нове мiсто, назване Заславом?.[16 - Сучасне мiсто Ізяслав.] Далi лежала сумнозвiсна болохiвська земля, знищена Данилом i забута Сараем, озлоблена на всiх i вся, тому особливо небезпечна. І хоч вiд Заслава до Киева пролягав торговий шлях, гостям тут не були радi. При найменшiй нагодi торговi валки вряди-годи пiддавалися нападам розбiйникiв, що, здавалося, дiяли розрiзнено i незалежно один вiд одного, але iхнi дii, рiвно ж як i iхня обiзнанiсть, змушували пiдозрювати якийсь единий центр. Правда, нiякi дii князiв не наблизилися до вирiшення цiеi проблеми, тому Львову нiчого iншого не залишалося, як просто озброювати торговцiв.

Дружина пiд началом Глiба, до того ж пiдсилена двома десятками ратникiв Михайла, виявилася серйозним застереженням невiдомим досi розбiйникам. Вони так i не насмiлилися не те що напасти на посольство, але й навiть просто наблизитися до нього. Та часте iржання коней пiдказувало, що озброенi розбiйники все ж перебувають неподалiк i що вони також на конях. Це не давало Глiбовi можливостi розслабитися.

Хоч болохiвськi землi i не могли похвалитися хоч якими-небуть бiльш-менш прохiдними дорогами, головний торговий шлях, прокладений ще Данилом вiд тодiшньоi столицi Галича до Киева, виглядав навiть пристойним. Невiдомо, хто вирубав свого часу лiсову просiку посеред споконвiчного лiсу, але i тепер вона слугувала чи не единою дорогою, котрою просувалося на схiд княже посольство. Найближче вiд Заслава лежав Колодяжин, знаменитий хоча б тим, що його з першого разу не змiг взяти навiть Батий. І це при тому, що навколишнi мiста без супротиву прийняли зверхнiсть хана. На жаль, це не врятувало жителiв мiста вiд розправи. Пiсля успiшного штурму хан наказав зрiвняти Колодяжин iз землею, а всiх людей вирiзати. Лише недавно тут знову поселилися жителi.

– Не думаю, що хтось наважиться напасти на нас, – заспокоював Глiба Богумил. – Все-таки мiсцевi розбiйники, хоч i не керованi й вiдчайдушнi, не можуть не розумiти, що сила на нашiй сторонi.

– А якщо не зрозумiють? – засумнiвався Глiб. – Обережнiсть не буде зайвою. Мене iнше засмучуе.

– Ну?

– Шкода, що ми йдемо повз Звягель. Моя мати народилася тут i дуже хотiла хоч би разок ще побути там. А якщо iй не судилося, то наказувала менi. Але Звягель лежить в сторонi вiд нашоi дороги.

– Ще надивишся. Та й що там дивитися! Батько розповiдав менi, що Шварно Данилович не залишив на цьому мiсцi нiчого. Тобто зовсiм! Невiдомо, чи там щось е. Принаймнi данина звiдси у казну не прибувае. Напевне, нiкому платити.

Глiб нiчого не вiдповiв, але дав собi слово при нагодi все ж вiдвiдати батькiвщину матерi.

До Киева нiяких несподiванок не трапилося, i в мiсто посольство прибуло одразу ж пiсля Великодня, у самий Великий вiвторок. На превелике здивування Богумила i Глiба (i не лише iх!) новоприбулих зустрiв церковний передзвiн. Враженi подорожнi увiйшли у Киiв. Не посвяченi у дiйсний стан речей, вони бачили, що мiсто поволi вiдроджуеться у великих муках. Але нi Богумил, нi Глiб, нi тим бiльше тверичанин Михайло не знали, що довелося зробити воеводi Киева Ратибору за цi роки, вiдколи князь Лев Данилович поставив його на мiсце намiсника киiвського князя. Пiкантностi цiй ситуацii надавало те, що саме за дочкою тодiшнього князя Ярослава Ярославовича теперiшнiй князь i вiдправив це посольство.

Але нiхто цим не переймався. Бiля розбитих Золотих ворiт прибулих зустрiла сторожа, поставлена швидше для годиться, анiж для варти, i дiзнавшись, хто такi, супроводили iх на Гору. Саме туди перебрався новий воевода, покинувши звичний йому Подiл, а з ним i нечисленнi бояри. Так поволi Киiв почав вiдроджуватися.

І Богумил, i Глiб знали Ратибора ще вiд часiв проживання у Тустанi, куди той час вiд часу приводив поповнення. Звичайно, воевода навряд чи запам’ятав двох хлопчакiв, якi завжди пленталися помiж ногами ратникiв у даремнiй надii отримати вiд тих хоч якусь зброю. Але на iхне превелике здивування киiвський воевода iх упiзнав.

– Це ж треба, як летить час! – вигукнув вiн i буквально згрiб у обiйми спочатку Богумила, а затим i Глiба. – Та останнiй раз я бачив вас обох худими i вiчно замурзаними хлопцями, якi ще жодного разу не покидали Тустанi! А тепер дивись – аж до Киева дiсталися! І не просто дiсталися. Ще й з такою поважною мiсiею!

– Ти знаеш? – здивувався Богумил. – Але звiдки?

– Земля чутками наповнена, – ухилився вiд прямоi вiдповiдi Ратибор. – Вся руська земля говорить, що княжич Юрiй вже засидiвся серед холостякiв.

Це розсмiшило Глiба.

– Так, – пiдтвердив вiн. – От тiльки ми не помiтили у княжича великого бажання одружуватися.

– Важка ноша випала князям, – згодився Ратибор. – Куди вже нам, смертним, до цього. Але чого це я? Ви, напевне, стомилися. Та навiть не напевне. Знаю, яку дорогу вам довелося проiхати. Тому зараз вiдпочиньте, а завтра продовжимо розмову.

Пропозицiя воеводи Ратибора пiдоспiла дуже вчасно, адже подорожнi дiйсно стомилися. Вiд постiйного сидiння на конях турбувала спина, а у Глiба вiд безперервного переживання про ймовiрний напад розбiйникiв до того ж розболiлася голова. У такiй ситуацii навiть iжа вiдходила на другий план. Лише б дiстатися до лiжка.

Зрештою, воевода Ратибор виявився гостинним i ненав’язливим господарем. Вiн не турбував гостей, аж поки вони самi не предстали перед ним i не повiдомили, що вiдпочили. Правда, повели iх не до столу, а у лазню, де вони остаточно змили з себе пилюку, наскрiзь просяклу потом – своiм i коней. Тому навiть Михайло, котрому здавалося, що киiвський воевода мае до нього якесь упередження, заспокоiвся i надалi вирiшив просто не перейматися подiбними думками.

І лише пiсля цього Ратибор запросив iх до столу.

Розмова, як завжди бувае у подiбних випадках, протiкала навколо останнiх подiй у Львовi, що найбiльше цiкавило воеводу, адже вiн виявився вiдрiзаний вiд рiдних мiсць, а новини, що iз великим запiзненням доходили да Киева, були застарiлими i сильно спотвореними. Ратибора цiкавив останнiй невдалий похiд Лева Даниловича.

– Хоч менi i не випадае критикувати князя, але тут вiн допустив помилку, – сказав вiн пiсля того, як вислухав детальну розповiдь Глiба про останню битву.

– Де саме? – поцiкавився Богумил.

– Потрiбно було дочекатися iнших князiв. А Лев Данилович понадiявся на свою перевагу у вiйську. І забув, що це не завжди спрацьовуе на чужiй територii.

Але хоч русичi i вважали Михайла за свого та дiлили з ним всi незгоди важкоi подорожi, все ж вiдкриватися перед ним нiхто не хотiв. Тому пiсля обiду Ратибор запросив Глiба з Богумилом прогулятися Горою, щоб показати колись величне мiсто.

– Оце все ще недавно було заросле чагарником, – розповiдав воевода. – Скiльки трудiв довелося прикласти, щоб зрубати його! Колись мiсто вiдродиться i стане таким, як до навали. Але це станеться нескоро. Ох, нескоро!

Вони зупинилися бiля великоi безформноi купи битого камiння, по периметру якоi пiднiмалися руiни, на яких вгадувалися вицвiлi на сонцi i вимитi дощами лики святих.

– Десятинна церква Рiздва Пресвятоi Богородицi, – сказав Ратибор. – Тут покоiлися мощi князя Володимира. Тут згинули останнi захисники Киева. Звiдси i почався занепад Русi.

Ратибор повернувся до гостей.

– Я не хотiв цього говорити при вашому супутниковi, тому й вивiв вас сюди, – сказав вiн. – У посланнi князь ознайомив мене з усiм, що менi належить знати, i попросив усiляко посприяти вашiй мiсii. Тому що вас конкретно цiкавить?

Богумил був готовий до такого повороту, тому одразу ж запитав:

– Що нас чекае далi?

– Де саме?

– Пiсля Чернiгова.

– Гарне запитання, – вiдзначив Ратибор.

– Якщо запитання гарне, то якою буде вiдповiдь? – поцiкавився Глiб.

– Не знаю.

– Тобто? – не зрозумiв Богумил.

– Не знаю. Ви на власнi очi бачите, що зробили монголи з Киевом. Але це нiщо у порiвняннi з тим, що залишили вони у Чернiговi. Тамтешнiй князь Роман, тесть Володимира Васильковича, навiть перебрався до Брянська. Тому навiть насмiлюся припустити, що жодних проблем ви не матимете до самого Брянська. А далi – лише здогадки. Нiхто з князiв чи просто бояр з доброi волi у тi гущi не заглядав. Та й нiчого доброго Русь звiдти не чекала. То Андрiй?[17 - Андрiй Боголюбський розорив Киiв у 1169 роцi.] нагряне i розорить Киiв, то Батий повторить. Зараз, правда, той же тверський князь чи московський не помишляють про Русь, iм важливiше один перед другим випросити ярлика у хана, але пильним бути треба. Як ваш супутник?

– Михайло? – запитав Богумил. – Та приводiв для занепокоення не створюе. Досить-таки щиро вiдповiдае на всi запитання. Хоча i нового чогось не говорить.

– Звичайна поведiнка княжого посланця, – вiдзначив Ратибор. – Будьте з ним обережнi. Це тут вiн безпечний i щирий. Побачите, що вiн змiниться, як тiльки ви ступите на тверську землю. А там ще пам’ятають, як Лев Данилович з ганьбою вигнав з Киева батька тамтешнього князя. Та й сусiди у Тверi – чудь i меря. Меря i чудь! Таких ще пошукати треба! Не розумiю, що знайшов Юрiй, прозваний Долгоруким, у цих хащах?

Богумил хмикнув.

– А що йому залишалося робити? – сказав вiн. – Шостий чи навiть сьомий син Володимира Мономаха. Всi престижнi князiвства вiдданi старшим синам. Йому або йти на службу у той же Чернiгiв до… Хто там тодi правив? Або взяти таких же невдах, як i вiн сам, й податися на пiвнiч. І вже звiдтам вряди-годи нагадувати про себе i свое право на Стiл?.[18 - Тут – княжий трон.]

– Ось туди вам i лежить дорога, – мовив вражений обiзнанiстю гостя Ратибор. – Але, гадаю, у вас не буде проблем зi Святославом. Все ж родичання з Даниловичами для нього – вигiдний крок. І вiн зробить все, щоб з вами нiчого не сталося.

– А з ким будуть проблеми? – поцiкавився Глiб, адже безпека посольства лежала на ньому.

– Можуть бути, – наголосив киiвський воевода. – Можуть – не значить будуть. Вiдколи монголи дозволили вiдродити Москву на противагу Тверi, мiж ними ведеться суперництво. А оскiльки вiдкритоi вiйни Сарай не дозволить, то й дiють князi обережно, нишком. То прикордонне село розорять, то на сусiда кляузу напишуть хановi, то посольство перехоплять… Тому, Глiбе, тобi бути насторожi.

– Не вперше, – замiсть Глiба сказав Богумил.

Мандрiвники затрималися в Киевi рiвно на стiльки, щоб вiдпочили вiд дороги i вони, i конi. Мiсцевi ковалi перевiрили пiдкови коней, де треба – помiняли, ремiсники полагодили збрую, крамарi наповнили мiшки вiвсом, подорожнi вiдстояли Радоницю?[19 - Радониця – тут перша недiля пiсля Пасхи.] у напiвзруйнованому храмi Святоi Софii i наступного дня вiдбули у Чернiгiв.




V


– Пiдписуйте, ваша величносте! Для блага королiвства – пiдписуйте!

Король Угорщини Ласло Четвертий Кун, син Штефана?[20 - Штефан V (Іштван V) – король Угорщини у 1270–1272 рр.] i внук самого Бели?,[21 - Бела IV – король Угорщини у 1235–1270 рр.] мав жалюгiдний вигляд. Його очi запали, вiд тривалих розмiркувань виступили скули, почорнiло обличчя, вiд чого його половецькi риси загострилися i вiсiмнадцятирiчний юнак ще бiльше став схожим на свого дiда – половецького хана Котяна. Лише вчора йому вдалося звiльнитися iз полону воеводи Трансильванii Фiнти Аби, як короля поставили перед вибором: або корона, або вiйна проти своiх родичiв i опори королiвства. І хоча нiхто прямо не казав про вiйну, але Ласло розумiв, що саме про неi i йдеться. Йому згадалися ним же пiдписанi так званi «Половецькi закони», згiдно з якими половцям належало залишити кочовий спосiб життя i оселитися у спецiально для них вiдведених мiсцях. Тепер же указ, пiд яким його примушують поставити свiй пiдпис, дозволяе застосувати проти половцiв силу… якщо тi не пристануть на зазначенi умови. А Ласло, як нiхто iнший, знав, що половцi нiколи на це не пiдуть. Переслiдуванi монголами i прийнятi у королiвськi володiння ще Белою, вони продовжували вести звичний iм спосiб життя, нiколи на одному мiсцi не затримувалися, постiйних житл не будували. Але вони були вiдмiнними воiнами, i Бела залучив iх до свого вiйська. Мало того, щоб укрiпити союз з ними, король одружив свого сина на дочцi половецького хана. Так Ержебет Куманська народила сина – наступника престолу.

Тепер же його змушують вiдректися вiд свого народу.

– Пiдписуйте, ваша величносте!

Ласло Кун хижо подивився на людину в рясi. Як же вiн ненавидiв легата Папи Римського! Єпископ Фiлiп з’явився у королiвствi бiльше року тому з благородною метою, яку вiн через незнання справи спочатку навiть привiтав. Зi слiв епископа, Його Святiсть занепокоений станом, у якому перебувае королiвство, i бажае укрiпити авторитет юного короля. Лише потiм Ласло дiзнався, що Ватикан найбiльше непокоiло половецьке оточення короля i що до Престолу доходили чутки про його, короля, вiдступ вiд христовоi вiри. Отодi i з’явився на землях Угорщини повноважний легат, епископ Фiлiп. Заради такоi важливоi мiсii Папа Миколай навiть забрав його iз Польщi, де той провiв останнi десять рокiв у якостi унцiя. Ласло не знав, чим конкретно займався Фiлiп на пiвнiчних землях i яку користь принiс полякам, але те, що тут, в Угорщинi, пiсля його появи справи тiльки погiршилися, було очевидно.

– Ваша величносте!

Король бiльше не став випробовувати терпiння папського легата. Вiн ще раз подивився на листок з ненависним йому текстом i, не читаючи, поставив свiй пiдпис. Тут же його писар закрiпив пiдписане печаткою. Єпископ Фiлiп, неначе побоюючись, що король передумае, швидко, аж надто швидко як для свого стану, вихопив пергамент.

– Це було мудре рiшення, ваша величносте! – похвалив вiн. – Достойне короля!

– Це самовбивче рiшення, – заперечив Ласло. – Боюся, що незабаром Угорщина пошкодуе про це.

– Угорщина викоренить язву поганства. І Святий Престол пам’ятатиме короля Ласло як такого, хто навернув куманiв?[22 - Куманами в Європi називали половцiв.] на iстинний шлях спасiння.

Ласло не став заперечувати папському легату. Це було просто даремно. За час перебування в королiвствi Фiлiп зумiв зруйнувати все, що Ласло вдалося зробити для вiдновлення Угорськоi держави. І наостанок епископ перетворив колишню опору короля – половцiв – в бунтiвникiв. А те, що вони стануть ними, Ласло не сумнiвався. Вiн надто добре знав своiх одноплемiнникiв. І проти них вiн змушений буде воювати!

– Я маю вiдкланятися, ваша величносте! – схилив голову Фiлiп. – Його Святiсть вiдкликае мене до Риму. Гадаю, перед вiдбуттям я ще зможу попрощатися.

Ласло не вiдповiв, i легат залишив його самого. Але не на довго. Майже одразу ж до зали зайшла Ельжбета. Із примхи короля Бели IV, який керувався лише полiтичними мотивами i захотiв порiднитися з королем Сицилii Карлом Анжуйським, вони стали подружжям ще семирiчними дiтьми. Мiж ними нiколи не було справжньоi симпатii, вона так i не змогла перерости у сильнiшi почуття. Зближенню молодих чоловiка i жiнки також не сприяв той факт, що пiсля смертi спочатку дiда, а через два роки i батька Ласло, йому довелося пережити полон сильних феодалiв.

Тим не менше Ельжбета залишалася його дружиною i була в курсi усiх справ.

Ласло пiдняв голову i подивився на неi.

– Тебе хоче бачити твоя мати, – сказала Ельжбета.

Мати Ласло була дочкою половецького хана Котяна, який ще майже п’ятдесят рокiв тому привiв приблизно сорок тисяч своiх пiдданих у володiння короля Бели i залишився тут. Дочка при хрещеннi отримала iм’я Ержбета i пiсля смертi батька залишилася в Угорщинi, на вiдмiну вiд великоi частини одноплемiнникiв, що вибрали Болгарiю. Саме Ержбета займалася вихованням сина i досягла успiху в цьому. Мало того, що Ласло зовнi був схожий на половця, вiн i думав, як половець, i йому виявилися близькi половецькi звичаi.

Тобто для короля Угорщини мати залишилася единою рiдною людиною.

Не сказавши i слова, молодий Ласло покинув залу, у якiй тiльки-но пiдписав свою капiтуляцiю. На дружину вiн навiть не подивився.

Ержбета Куманська недавно розмiняла п’ятий десяток рокiв. Незгоди, що випали на ii долю – рання смерть батька, скитання з одноплемiнниками королiвством, вибiр, куди йти: залишитися в Угорщинi чи перебратися в Болгарiю, одруження з нелюбим чоловiком, несправедливий гнiв короля Бела на сина, а з ним i на невiстку, вбивство чоловiка, регентство над малолiтнiм сином, – здавалося, зовсiм не позначилися на ii красi, а лише зробили жiнку холодною, розважливою, здатною приймати жорсткi, навiть жорстокi рiшення. Мати знала, що вимагають вiд ii сина римський епископ i феодали. Знала також: нiщо не зможе на даний час перечити цiй силi, з якою Ласло змушений рахуватися.

– Я пiдписав, – з порогу сказав Ласло, тiльки зайшовши у примiщення, де на нього чекала мати.

– Я знаю, сину, – вiдповiла вона. – Я не засуджую тебе. Я не маю права тебе засуджувати. Поки що ми нiчого не можемо зробити.

– Поки що? – здивувався син.

– Нiщо не вiчне, сину. Навiть i клятва на хрестi, якщо вона проголошена пiд тиском легата.

– Але ж я маю змусити твоiх спiввiтчизникiв зректися своеi вiри!

– І це також не вiчне!

– Вони не зрозумiють мене.

– Багато зненавидять, ти правий, – говорила мати. – Але хтось i зрозумiе. Я, звичайно, напишу вождям листа, щоб вони для годиться прийняли вiру Папи, а коли все заспокоiться, нiхто на це звертати уваги не буде. Не мого народу треба боятися тобi, сину.

– Кого ж? – не зрозумiв Ласло. – Кого ж насамперед? Здаеться, немае сусiдiв, якi б не захотiли вiдiрвати вiд мене хоч шматочок землi. І всi мають на це право! Мiй дiд Бела добре постарався, повiддававши моiх тiток за могутнiх сусiдiв. Король Лев, король Болеслав, бан Ростислав, герцог Генрiх… Я нiкого не забув?

– Нiкого, – заспокоiла Ержбета. – Але не вони зараз твiй головний ворог. Вiн не зовнi споглядае за нашими бiдами. Ворог поруч, у Будi.

Мати не назвала iменi, але Ласло здогадався, кого вона мае на увазi. Воевода Фiнта Аба, у «гостях» якого iм обом довелося побувати i який вiдпустив iх лише за единоi умови: згодитися на умови папського легата. Зараз воевода захопив королiвську резиденцiю i вже звiдтам погрожуе всiм, хто не пiдтримае його. Мiсцевi бани?,[23 - Бан – правитель землi в Угорщинi.] занепокоенi присутнiстю на своiх землях тих же половцiв, дедалi смiливiше стали пiдтримувати Абу. І Ласло, i його мати iз жахом зрозумiли, що вони залишилися однi, без пiдтримки. Ще зовсiм недавно найнадiйнiшим союзником був Йоахим Гуткелед, коханець Ержбети. Саме вiн надав пiдтримку королевi, тодiшнiй регентшi малолiтнього короля, коли звiдусюди, неначе гриби пiсля дощу, виникали претенденти на угорський трон. У битвi проти них вiн i загинув. Вiдтодi мати з сином залишилися однi. Тепер же i половцiв не буде.

– Воеводу Трансiльванii – ось кого тобi треба позбутися насамперед! – пiдтвердила його здогадки мати. – А сусiди почекають.

– Вони не будуть чекати, – заперечив Ласло.

– Тодi ми почекаемо. А потiм, коли позбудемося Аби, вони заплатять за все.

Ласло хотiв було сказати, що й Аба не настiльки наiвний, щоб чекати, поки його розiб’ють, але мати випередила його.

– Що ж, доведеться нам знову запросити для допомоги Кесегу, – сказала вона.

Ласло здивовано подивився на матiр. Їi вибiр був, щонайменше, дивний. Івант Кесега володiв декiлькома землями i замками на заходi королiвства й на фонi хронiчноi роздробленостi виглядав чи не наймогутнiшою людиною. За його дiями пильно спостерiгали сусiди, хтось iз заздрiстю, хтось iз занепокоенням, а хтось i зi страхом. Його думка цiкавила навiть воеводу Абу, але не для виконання, а щоб знати, як йому протидiяти. Саме мiж ними двома i тривала суперечка, у яку невдовзi була втягнена вся Угорщина.

– Чим Кесега кращий за Абу? – здивовано запитав Ласло.

– Нiчим.

– Тодi чому ти хочеш запросити його до нас? До речi, у якостi кого? Така людина, як Кесега, на будь-що не пристане.

– Я знаю. Тому я запропоную йому посаду надора?.[24 - Надор – вища пiсля короля державна посада в Угорському королiвствi. Фактично прем’ер-мiнiстр.]

– Небезпечно.

– Я знаю. Запрошувати Кесегу до трону однаково, що пускати зграю вовкiв у кошару. Але якщо вовк нападе на вовка, то у дрiбного звiра е шанс скористатися з цього. Принаймнi залишитися живим. Але це не назавжди, – заспокоiла мати. – Всi думали, що Гуткелед вiчний, а загинув безславно, у бою з Бабоничами.

Син вкотре здивувався холоднокровностi матерi. Вiн завжди захоплювався ii здатнiстю використовувати будь-кого у своiх цiлях, не зупиняючись нi перед чим, а потiм без жалю викидати, як непотрiбну рiч. Те, що Йоахим Гуткелед загинув не випадково, Ласло (та й не лише вiн один) пiдозрював iз самого початку, а останнi слова матерi пiдкрiпили його пiдозри.

Найдивнiше було те, що саме клан Кесеги пiсля того захопив землi вбитого коханця i навiть намагався посадити на угорський трон свого ставленика. Та потiм прийняв його, Ласло. Але чи щирим був цей вчинок, король не знав.

Не встигла осiсти пилюка за кiньми, що вiдвозили епископа Фiлiпа до Риму, а в столицi королiвства Естергомi пiд началом королеви-вдови зiбрався з’iзд прелатiв i шляхти. Щось подiбне королева скликала три роки тому, але не у столицi, а на Ракошському полi, де змусила всiх признати п’ятнадцятирiчного сина повнолiтнiм. Тодi серед присутнiх був Аба, але не було Кесеги. Зараз же третьою за важливiстю особою вважав себе Івант Кесега. І не було Фiнти Аби, i рiшення мало бути прийняте проти нього.




VI


– Н-да! – вихопилось у Глiба, пiсля того, як посольство обiгнуло один з чисельних горбiв i залишило правiчний лiс, що рiс тут, здавалося, ще вiд створення свiту або принаймнi вiд перших волхвiв, якщо вони тут взагалi були.

Дорогою подорожнi проiжджали повз численнi городища i села, якi здебiльшого складалося з десятка, iнодi з сотнi будiвель. Звиклi до людних мiст, ба, навiть розореного Батием Киева, русичi споглядали на цi рiдкi поселення, що виникали посеред, здавалося б, непрохiдних лiсiв, i пояснювали собi це наслiдками майже сорокарiчноi навали. Усi сподiвання вiдкладалися на стольний град Твер.

Вони вийшли на берег невiдомоi iм рiчки. Звичайно, вона поступалася Днiпру, котрий довелося перетинати на човнах бiля Киева, але була досить-таки широкою. На протилежному березi подорожнi запримiтили, що у рiку впадае iнша, значно менша, i на мiсцi, де вони зустрiчалися, на пагорбi стояло оточене дерев’яною стiною мiсто. Із правого берега у стiнi не проглядалися ворота, але у цьому i не було потреби: побудоване у виглядi трикутника укрiплення надiйно захищали води двох рiчок, вони ж i не давали подорожнiм – i бажаним, i не бажаним – потрапити в мiсто. Башта з брамою вiнчала пiвнiчно-схiдну стiну i була кам’яною, на вiдмiну вiд бокових дерев’яних. Зрештою, единою спорудою з каменю був бiлоснiжний собор, що пiднiмався над усiма побудовами i над стiною.

– Як називаеться ця рiка? – запитав Богумил.

– Мiсцевi племена назвали ii Ітiль, – пояснив Михайло. – А ми звемо Волгою.

Вiн зняв шапку i перехрестився.

– Ось ми i прибули, – сказав вiн.

– А переберемось як? – поцiкавився Богумил.

– Отам проти течii е переправа. – Михайло показав на пiвнiч i додав, – для тих, хто прибув до нас з миром.

На це Богумил з Глiбом промовчали. Власне, iнших намiрiв у них не було.

Переправа, досить-таки велика, як на сподiвання русичiв, вiдкрилася через пiвверсти. До неi берегом Волги вела бита дорога. Над плесом рiки висiв товстий канат, до якого кiнцями був прив’язаний широкий човен.

На них вже чекали. Переправу охороняв невеликий (до десятка) озброений загiн. Здивування русичiв не проходило: воiни не були русами чи навiть монголами, але на обличчi походили i на одних, i на iнших. Напевне, саме iх мали на увазi, коли говорили про чудь i про мерю.

Нi Глiб, нi Богумил не поцiкавилися у свого провiдника, хто це такi i чому вони мало схожi на звичних iм европейцiв.

Видно, Михайло був для охоронцiв своiм i знайомим, бо без зайвих запитань вони згодилися переправити гостей. Правда, за однiеi лише умови.

– Що це за умова? – невдоволено поцiкавився Михайло.

Йому дуже не хотiлося, щоб у його гостей склалося негативне враження про спiввiтчизникiв.

– Вiйсько залишиться тут, – твердо сказав начальник охорони, середнього вiку чоловiк.

Богумил i Глiб перезирнулися. Це не входило у iхнi плани, тому викликало занепокоення. Виявилося, що й Михайло не менше за гостей вражений почутим.

– Велесе, я вимагаю пояснень, – прошипiв вiн. – Невже ти не знаеш, що перед тобою посольство киiвського князя i руського короля?

Вiн вперше назвав Лева Даниловича королем, чим щиро здивував не лише боярина i воеводу.

– Прошу менi пробачити моi слова, Михайле, але я виконую волю яснiшого князя, – винувато вiдповiв той, кого назвали Велесом. – Твою дружину я можу переправити, але iншi нехай залишаться тут.

– Чому? – глухо запитав Михайло, зрозумiвши, що зi старим воiном краще не сперечатися.

– У яснiшого князя зараз гостюе тисячник Яргаман, – повiдомив Велес.

Русичам це iм’я нiчого не говорило, зате Михайло, почувши його, скривився.

– Хто це? – поцiкавився Богумил, який вже зрозумiв, що звичний ритм походу закiнчився.

– Яргаман – тисячник у вiйську хана Джучi-улуса, – глухо сказав Михайло. – Крiм того, вiн мiй дядько.

Русичi переглянулися.

– Це… погано? – запитав Глiб.

– Ми нiколи не любили один одного. А пiсля того, як ми з мамою стали християнами, взагалi перестали спiлкуватися. І ось вiн тут. Давно?

Останне слово Михайло адресував Велесу.

– Вже два мiсяцi, – повiдомив той. – Вирiшив залишитися дочекатися тебе.

– Не думаю, щоб лише побачити, – зробив припущення Михайло. – Швидше за все Яргаман захотiв запiзнатися з вами.

– А ми йому навiщо? – здивувався Богумил. – Здаеться, не нареченi ми.

– Хана цiкавить все, що вiдбуваеться на його землях.

А Глiба насамперед цiкавило, де йому розмiстити пiвсотнi ратникiв з конями, про що вiн не забарився нагадати воеводi Вересу.

Замiсть нього вiдповiв Михайло, який, видно, вже змирився iз неминучiстю зустрiчi з дядьком.

– Ось там е заiжджий двiр, – показав вiн на декiлька споруд далi проти течii. – Якраз для подiбних випадкiв. Там твоiм людям буде безпечно.

Глiб хотiв вiдповiсти, що «його людям» безпечно всюди, враховуючи вишкiл й озброення, але вирiшив промовчати.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/petro-luschik/otroki-knyazhicha-uriya/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Село поблизу Сандомиру (Польща).




2


23 лютого 1280 року.




3


Ласло IV Кун, або Владислав IV Половець (1262-10 липня 1290) – король Угорщини. Онук короля Бели IV.




4


Землi на Закарпаттi дiлилися на жупи, на чолi яких князi ставили своiх людей – наджупанiв.




5


У римо-католицькiй церквi тимчасова заборона усiх церковних дiянь.




6


Грудень.




7


Тут дiдько – з давньоруськоi мiфологii: злий, ворожий людям дух.




8


Ярослав Ярославич (1230–1271) – тверський князь, батько Ксенii, дружини Юрiя Львовича.




9


Шуряк – брат дружини. Тут мова iде про Святослава Ярославовича.




10


Сажень – давньоруська мiра довжини. Дорiвнювала 2,1336 метра.




11


Тут – пiдлабузник.




12


Ростислав Михайлович (1219–1262) – князь новгородський, галицький, луцький. Противник Данила Галицького. У 1242 роцi змушений був рятуватися втечею пiсля невдалоi спроби скинути Данила.




13


П’ясти – князiвська i королiвська династiя в Польщi.




14


Отроки – молодша дружина у княжому вiйську.




15


Давньоруська назва рiки Горинь.




16


Сучасне мiсто Ізяслав.




17


Андрiй Боголюбський розорив Киiв у 1169 роцi.




18


Тут – княжий трон.




19


Радониця – тут перша недiля пiсля Пасхи.




20


Штефан V (Іштван V) – король Угорщини у 1270–1272 рр.




21


Бела IV – король Угорщини у 1235–1270 рр.




22


Куманами в Європi називали половцiв.




23


Бан – правитель землi в Угорщинi.




24


Надор – вища пiсля короля державна посада в Угорському королiвствi. Фактично прем’ер-мiнiстр.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения